Завдяки співачці Джамалі Європа подивилася на Україну по-новому. Світ побачив у нас не лише жертву, а сильну, глибоку та духовно багату націю. Джамала зламала стереотип про те, що європейський глядач поверховий та легковажний і прагне лише веселощів. Одкровення співачки призвело не лише до її перемоги, ай до перемоги всієї України. Це коштувало артистці неабияких зусиль.
Яким був її шлях до тріумфу, І чому так важливо пам'ятати свою історію та шанувати рідне коріння, цим Джамала поділилася з нашими читачами. (2016 р.)
— Джамало, якими були перші дні після перемоги на «Євробаченні»?
— Я і моя команда були дуже виснаженими, але щасливими. Ми доклали багато зусиль. Здається, легше відіграти кілька концертів, ніж виступити на конкурсі. Це велика відповідальність.
Звісно, першими з Криму мене привітали батьки. Вони сказали, що у них запускають феєрверки та всі радіють. Це було дуже приємно чути. Хотіла б, щоб «Євробачення-2017» відбулося в Криму, та розумію, що це неможливо. Хоча хтозна...
Участь у «Євробаченні» була найскладнішим періодом у моєму житті. Наш народ дійсно заслужив визнання, тому що пройшов крізь великий біль. Я часто чула, що ця пісня не для «Євробачення», що вона занадто сумна для цього конкурсу. Мовляв, Європа досить чула про болі в Україні: про анексію, війну, революцію та ін., і що зараз не час для такої пісні. Але ви бачите, що Європа проголосувала за мене, зрозуміла і відчула, що це щиро. І Україна на сто відсотків заслужила на перемогу.
У Стокгольмі я відчувала підтримку українців. Розуміла, що вони не можуть голосувати, але думками вони зі мною. Я дуже хотіла перемогти і сказати зі сцени: «Welcome to Ukraine!».
— Як уявилася пісня «1944»?
— Пісню написала півтора року тому. Планувала додати її до останнього альбому «Подих». Та вона настільки відрізнялася за змістом і саундом, що я не знала, як поєднати її з іншими піснями. Пісня була надто особистою, тому відклала її у довгий ящик. Коли почався відбір на «Євробачення», вирішила заново пережити цю історію.
У пісні описано події, які трапилися із моєю прабабусею Назел-хан. Вона втратила на фронті усіх чоловіків з родини: батька, брата та чоловіка. Коли прабабуся розповідала мені цю історію, я була дуже маленькою і не зафіксувала усіх фактів. Потім мені про це розповідали бабуся та батько. Про депортацію кримських татар завжди говорили в нашій родині, бо вона залишила глибокий слід у пам’яті. 1944 рік назавжди змінив історію моєї родини, мою та тисячі татар. Моя прабабуся так і не повернулася до Криму.
18 травня того року вона з п’ятьма дітьми на руках покинула півострів. її завантажили у вагон, закрили там без води та їжі та повезли в Середню Азію. Вони упродовж двох тижнів були в дорозі. Тоді прабабуся втратила дочку. Коли попросила вояків дозволу поховати дитину, їй відмовили і, як сміття, викинули дитя з вагона. Таких історій було багато, тому татари, які їхали у потязі, приховували, що їхні родичі померли, так довго, як могли. Ще гіршими за дорогу були умови проживання в Азії.
— Багато людей стверджували, що «1944» — не формат «Євробачення». Чи не мали сумнівів щодо вибраної пісні?
Були побоювання через те, що надто оголила свою душу та історію перед мільйонами людей. Я розуміла, що буде багато запитань, на які мені доведеться відповідати. Повірте, нелегко згадувати такі трагічні сторінки історії життя нашої родини. Але я відчула сильну підтримку європейців.
Кажуть, нібито Європі потрібні лише видовища. І чим легковажніша пісня, тим більше шансів на перемогу. Це відносно. У світі зараз стільки болю, пов’язаного з національною приналежністю. Де не глянь, люди не можуть знайти порозуміння. Сподіваюся, мій меседж про те, що якщо ти поважаєш свою сім’ю, рід, країну, то так само з повагою ставитимешся до іншої культури, дійде до кожного серця.
⌂ Фото: «1944» — пісня особливого формату
— Ви розповідали, що однією з перших із перемогою Вас привітала Ліна Костенко...
Справді. Мені було дуже приємно, і я радію, що ми живемо в одній епосі з Ліною Костенко. Якось прочитала її вірш «Неандертальці» і написала їй лист, запитавши, чи не заперечує вона, якщо покладу ці рядки на музику.
Вона відповіла: «Матиму за честь». Мені було дуже приємно це чути.
— У Вашому творчому доробку є пісня «Чому квіти мають очі?». Чим зумовлена її поява?
«Чому квіти мають очі?» — дуже особиста пісня. Вона з’явилася на світ під враженням від зйомок у фільмі «Поводир», від занурення в атмосферу 1932 року. Я дуже хочу, щоб ми брали уроки з історії. Скільки горя і страждання завдавали людям жорстокі правителі, якими непростими були епохи! Робімо правильні висновки. Цю пісню я присвятила усім кримським татарам. Тоді дуже хотіла їх підтримати. Здавалося, що люди в Криму вважають, що ми про них забули. Щоб вони не мали таких думок, я нагадала їм, що про них пам’ятають, що Крим — це Україна.
— До речі, про фільм «Поводир». Як він змінив Ваш світогляд?
— «Поводир» — це справжнє драматичне кіно. Я пишаюся, що мала змогу в ньому зіграти роль театральної актриси Ольги Левицької, свого антипода в реальному житті. Мала зіграти зовсім не схожу на мене людину. Ми — абсолютно різні, тому перевтілитися було важко. Оцінювати свою роботу об’єктивно не можу, нехай це зроблять глядачі. Скажу тільки, що я доклала максимум зусиль і праці, щоб виконати цю роль гідно і по-справжньому. Після стрічки зрозуміла усю складність роботи акторів. Аби зіграти окремі сцени, я упродовж двох днів налаштовувалася на емоцію. Уявляла, що щось подібне відбулося у моїй родині, а потім кілька днів заспокоювала себе і повторювала, що все гаразд, всі живі та здорові.
Це було взагалі нове мистецтво. Мені довелося швидко вчитися, реагувати, перевтілюватися, але наскільки в мене це вийшло, судити глядачу. Відразу після фільму «Поводир» отримала кілька пропозицій. Але зрозуміла, що не зможу зніматися у легковажному кіно. Я хотіла б грати тільки у справжніх фільмах. Можливо, це звучить надто пафосно, адже мій досвід ще доволі невеликий, але хочу зніматися у доброму, якісному кіно, яке має суспільну вагу.
— Чи сумуєте за Кримом?
Безсумнівно. Це можна побачити в моїх очах та відчути в музиці. Я швидко стала дорослою. У 14 років вступила до музичного училища в Сімферополі, а в 17 — до Національної академії в Києві. Тому, можливо, я була не так прив’язана до своїх улюблених речей, як до атмосфери, яка там панувала. У Криму випасала баранів, збирала виноградне листя, яке мама консервувала, а потім робила з нього голубці на Новий рік. Це був своєрідний делікатес.
За цими речами я дуже сумую, але поки що тримаюся завдяки тому, що постійно підтримую зв’язок із рідними: батьками, сестрою. Вони приїжджають у гості. Щодня спілкуємося телефоном.
— Чи можете провести паралелі між 1944 роком та 2014-м?
Звичайно, ці роки мають спільні риси, але я не хотіла б, щоб усе було так трагічно. Хочеться вірити, що минуло багато часу і люди навчилися чути один одного. Бути толерантними, гуманними. Люди повинні мати власну думку, але досі не було можливості висловити її. На них усіляко тиснули. Тривалий час влада намагалася боротися з людьми в Криму, які думають по-іншому, підтримують Україну. їм І дуже важко. Вони потребують : підтримки. Для цього є ми, щоб зрозуміти і стати для них розрадою, а не звинувачувати.
Ексклюзивне інтерв’ю для читачів «СонцеСаду» взяла Зоряна Гарасимів
