Джамала: "Я дуже хотіла перемогти і сказати зі сцени: «Welcome to Ukraine!»"

LinkedIn
WhatsApp
Telegram
04.01.2023
 
Завдяки співачці Джамалі Європа подивилася на Україну по-новому. Світ побачив у нас не лише жертву, а сильну, глибоку та духовно багату націю. Джамала зламала стереотип про те, що європейський глядач поверховий та легковажний і прагне лише веселощів. Одкровення співачки призвело не лише до її перемоги, ай до перемоги всієї України. Це коштувало артистці неабияких зусиль.
Яким був її шлях до тріумфу, І чому так важливо пам'ятати свою історію та шанувати рідне коріння, цим Джамала поділилася з нашими читачами. (2016 р.)

— Джамало, якими були перші дні після перемоги на «Євробаченні»? 

— Я і моя команда були дуже виснаженими, але щасливими. Ми доклали багато зусиль. Здається, легше відіграти кілька концертів, ніж виступити на конкурсі. Це велика відповідальність.

Звісно, першими з Криму мене привітали батьки. Вони сказали, що у них запускають феєрверки та всі радіють. Це було дуже приємно чути. Хотіла б, щоб «Євробачення-2017» відбулося в Криму, та розумію, що це неможливо. Хоча хтозна...

Участь у «Євробаченні» була найскладнішим періодом у моєму житті. Наш народ дійсно заслужив визнання, тому що пройшов крізь великий біль. Я часто чула, що ця пісня не для «Євробачення», що вона занадто сумна для цього конкурсу. Мовляв, Європа досить чула про болі в Україні: про анексію, війну, революцію та ін., і що зараз не час для такої пісні. Але ви бачите, що Європа проголосувала за мене, зрозуміла і відчула, що це щиро. І Україна на сто відсотків заслужила на перемогу.

У Стокгольмі я відчувала підтримку українців. Розуміла, що вони не можуть голосувати, але думками вони зі мною. Я дуже хотіла перемогти і сказати зі сцени: «Welcome to Ukraine!».

— Як уявилася пісня «1944»?

— Пісню написала півтора року тому. Планувала додати її до останнього альбому «Подих». Та вона настільки відрізнялася за змістом і саундом, що я не знала, як поєднати її з іншими піснями. Пісня була надто особистою, тому відклала її у довгий ящик. Коли почався відбір на «Євробачення», вирішила заново пережити цю історію.

У пісні описано події, які трапилися із моєю прабабусею Назел-хан. Вона втратила на фронті усіх чоловіків з родини: батька, брата та чоловіка. Коли прабабуся розповідала мені цю історію, я була дуже маленькою і не зафіксувала усіх фактів. Потім мені про це роз­повідали бабуся та батько. Про де­портацію кримських татар завжди говорили в нашій родині, бо вона залишила глибокий слід у пам’яті. 1944 рік назавжди змінив історію моєї родини, мою та тисячі татар. Моя прабабуся так і не повернула­ся до Криму.

18 травня того року вона з п’ять­ма дітьми на руках покинула пів­острів. її завантажили у вагон, за­крили там без води та їжі та повез­ли в Середню Азію. Вони упродовж двох тижнів були в дорозі. Тоді прабабуся втратила дочку. Коли попросила вояків дозволу похова­ти дитину, їй відмовили і, як сміття, викинули дитя з вагона. Таких історій було багато, тому татари, які їхали у потязі, приховували, що їхні родичі померли, так довго, як могли. Ще гіршими за дорогу були умови проживання в Азії.

— Багато людей стверджу­вали, що «1944» — не формат «Євробачення». Чи не мали сумнівів щодо вибраної пісні?

Були побоювання через те, що надто оголила свою душу та істо­рію перед мільйонами людей. Я розуміла, що буде багато запитань, на які мені доведеться відповідати. Повірте, нелегко згадувати такі трагічні сторінки історії життя нашої родини. Але я відчула сильну під­тримку європейців.

Кажуть, нібито Європі потрібні лише видовища. І чим легковаж­ніша пісня, тим більше шансів на перемогу. Це відносно. У світі за­раз стільки болю, пов’язаного з національною приналежністю. Де не глянь, люди не можуть знайти порозуміння. Сподіваюся, мій меседж про те, що якщо ти поважа­єш свою сім’ю, рід, країну, то так само з повагою ставитимешся до іншої культури, дійде до кожного серця.

«1944» — пісня особливого формату

⌂ Фото: «1944» — пісня особливого формату

— Ви розповідали, що однією з перших із перемогою Вас привітала Ліна Костенко...

Справді. Мені було дуже при­ємно, і я радію, що ми живемо в одній епосі з Ліною Костенко. Якось прочитала її вірш «Неан­дертальці» і написала їй лист, за­питавши, чи не заперечує вона, якщо покладу ці рядки на музику.

Вона відповіла: «Матиму за честь». Мені було дуже приємно це чути.

— У Вашому творчому до­робку є пісня «Чому квіти мають очі?». Чим зумовлена її поява?

«Чому квіти мають очі?» — дуже особиста пісня. Вона з’явилася на світ під враженням від зйомок у фільмі «Поводир», від занурення в атмосферу 1932 року. Я дуже хо­чу, щоб ми брали уроки з історії. Скільки горя і страждання завда­вали людям жорстокі правителі, якими непростими були епохи! Ро­бімо правильні висновки. Цю піс­ню я присвятила усім кримським татарам. Тоді дуже хотіла їх під­тримати. Здавалося, що люди в Криму вважають, що ми про них забули. Щоб вони не мали таких думок, я нагадала їм, що про них пам’ятають, що Крим — це Україна.

— До речі, про фільм «Пово­дир». Як він змінив Ваш сві­тогляд?

— «Поводир» — це справжнє дра­матичне кіно. Я пишаюся, що ма­ла змогу в ньому зіграти роль теат­ральної актриси Ольги Левицької, свого антипода в реальному житті. Мала зіграти зовсім не схожу на мене людину. Ми — абсолютно різ­ні, тому перевтілитися було важко. Оцінювати свою роботу об’єктивно не можу, нехай це зроблять гляда­чі. Скажу тільки, що я доклала максимум зусиль і праці, щоб ви­конати цю роль гідно і по-справж­ньому. Після стрічки зрозуміла усю складність роботи акторів. Аби зіграти окремі сцени, я упродовж двох днів налаштовувалася на емоцію. Уявляла, що щось подібне відбулося у моїй родині, а потім кілька днів заспокоювала себе і повторювала, що все гаразд, всі живі та здорові.

Це було взагалі нове мистецтво. Мені довелося швидко вчитися, реагувати, перевтілюватися, але наскільки в мене це вийшло, су­дити глядачу. Відразу після фільму «Поводир» отримала кілька про­позицій. Але зрозуміла, що не змо­жу зніматися у легковажному кіно. Я хотіла б грати тільки у справжніх фільмах. Можливо, це звучить надто пафосно, адже мій досвід ще доволі невеликий, але хочу зніматися у доброму, якісному кі­но, яке має суспільну вагу.

— Чи сумуєте за Кримом?

Безсумнівно. Це можна поба­чити в моїх очах та відчути в музи­ці. Я швидко стала дорослою. У 14 років вступила до музичного учи­лища в Сімферополі, а в 17 — до Національної академії в Києві. Тому, можливо, я була не так при­в’язана до своїх улюблених речей, як до атмосфери, яка там панува­ла. У Криму випасала баранів, збирала виноградне листя, яке мама консервувала, а потім роби­ла з нього голубці на Новий рік. Це був своєрідний делікатес.

За цими речами я дуже сумую, але поки що тримаюся завдяки то­му, що постійно підтримую зв’язок із рідними: батьками, сестрою. Во­ни приїжджають у гості. Щодня спілкуємося телефоном.

— Чи можете провести па­ралелі між 1944 роком та 2014-м?

Звичайно, ці роки мають спільні риси, але я не хотіла б, щоб усе було так трагічно. Хочеться вірити, що минуло багато часу і люди нав­чилися чути один одного. Бути то­лерантними, гуманними. Люди повинні мати власну думку, але досі не було можливості висловити її. На них усіляко тиснули. Тривалий час влада намагалася бороти­ся з людьми в Криму, які думають по-іншому, підтримують Україну. їм І дуже важко. Вони потребують : підтримки. Для цього є ми, щоб зрозуміти і стати для них розра­дою, а не звинувачувати.

Ексклюзивне інтерв’ю для читачів «СонцеСаду» взяла Зоряна Гарасимів

LinkedIn
WhatsApp
Telegram
Рекомендовані статті
Як молодята посадили весільну грушу
Як Весільна груша допомогла молодій сім'ї здійснити мрію про власний будинок
Весільне дерево: які і як садять за традицією
Що може бути кращим, ніж подарунок цілій планеті — посадка «сімейного дерева» або «дерева ко­хання». Саме про цю давно забуту традицію розповість Щербак Оксана
Ольга Сумська: «Наші жінки — берегині, і на цьому тримається вся Україна»
Інтерв'ю з Ольгою Сумською
Анжеліка Рудницька: «Квіти, як люди, — розквітають від тепла та любові»
Гостя «СонцеСаду» — неперевершена Анжеліка Рудницька
Врожайні літа Євгена Дударя
«СонцеСад» завітав в гості до саду відомого сатирика і втаємниченого лірика Євгена Дударя. Туди, де його душа знаходить прихисток, а тіло — відпочинок і заряд бадьорості
«Сад Світельських» (журнал «СонцеСад» 3/2022)
«СонцеСад» представляє шедевр ландшафтного мистецтва з села Нова Буда Бучанського району — «Сад Світельських»
Стилістика у ландшафтному дизайні: англійський, французький, східний та «Гауді» сад
Експертка «СонцеСада» Юлія Назарчук, кандидатка біологічних наук, доцентка кафедри ботаніки Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова розглядає особливості регіональної стилістики садів
Українська жінка на Італійській землі
«СонцеСад» вже багато років на сторінках журналу публікує цікаві історії з життя людей, які люблять землю. Сьогодні — розповідь про Валентину Юрченко
Як створити магію кам’яних садів самотужки (журнал СонцеСад 2/2022)
Створити справжню магію кам’яних садів зможете самотужки, якщо озброїтеся знаннями в цій сфері. Скористайтеся рекомендаціями експерта «СонцеСаду» Олега Божка

Рекомендовані товари!