Гостя «СонцеСаду» — неперевершена Анжеліка Рудницька, заслужена артистка України, співачка, авторка шести пісенних альбомів, художниця (засновниця течії етномодерн), науковець і викладач, журналіст, президент славнозвісної мистецької агенції «Територія А», волонтер, красива, ніжна і дуже мужня жінка.
⌂ Фото: Неперевершена Анжеліка Рудницька
Насамперед зринають у пам'яті багатолітня боротьба Анжеліки Рудницької з паралічем і водночас її сонцесяйна усмішка на всіх світлинах. Мимоволі спадають на думку рядки з поезії ще однієї талановитої та мужньої волинянки — Лесі Українки:
«Щоб не плакать, я сміялась». Анжеліка народилася в інтелігентській родині. Мама — викладач християнської етики, тато — професійний поет. Анжеліка також долучилася до письменства. Вона — автор жіночого роману про кохання «Пристрасна траса до щастя» та есеїстики «Біла зірка України. Невигадані історії про життя Оксани Білозір». А ще є її численні картини, виготовлені голковою технікою на полотні, за допомогою муліне, бісеру, металевих ниток тощо, — фантастичний світ дерев, рослин і квітів, міст, символів.
— В інтернеті є безліч Ваших фото у віночках, вишиванках, квітах. Ви так органічно вписуєтеся в лоно природи — справжня Мавка Лісова.
— Я — «дитина асфальту», бо народилася і виросла в місті Рівному. Для мене романтика лісів та полів — дуже умовна. Але не захоплюватися українською природою — нереально. Мої батьки дотримувалися зворушливої традиції. Тато був ранньою пташкою, вранці прокидався і йшов на прогулянку, з якої повертався з букетом польових квітів і дарував їх мамі. Можливо тому такий букет для мене — найкращий. Ніхто не переконає мене, що букет польових квітів гірший за пафосний букет троянд, орхідей тощо. Однак більше люблю незірвані квіти. У моєму житті були найрізноманітніші букети: від оберемка волошок, які подарував мені під час Студентської революції на граніті чоловік із Волині (де він знайшов їх восени, для мене досі загадка), до мегапафосних важезних кошиків із квітами, які виносили на сцену шанувальники.
— Чи маєте власні секрети тривалого зберігання букетів?
— Нічого до води не додаю і традиційними порадами не користуюся. Випадково винайшла власний рецепт. Якось мені подарували ємкість для охолодження шампанського, виготовлену із якісної нержавійки. Оскільки я алкоголю не вживаю, одразу зробила з неї вазу для великих букетів. Дослідила, що в нержавійних вазах квіти стоять набагато довше, ніж у керамічних. Мабуть, тому, що в нержавійці менше розмножуються бактерії.
⌂ Фото: «Некрасивих квітів нема»
— А які Ваші улюблені квіти?
— Некрасивих квітів нема. Усі гарні: і волошки, і мальви, і троянди. Восени люблю хризантеми, влітку — все, що цвіте. Навесні вражають красою розквітлі абрикоси та первоцвіти. Я їх не купую, але не тому, що це заборонено. Зривати таку красу — блюзнірство. Звісно, приємно, коли в оселі пахне весняною мімозою чи бузком.
— У дитинстві Вам пощастило відпочивати від асфальту на лоні природи?
— Так, їздила до бабусі та дідуся у село, що на Волині, також тато щоразу організовував для нашого класу фантастичні поїздки до лісу. Ми там збирали гриби, ягоди, квіти, готували супи. Батько вважав, що міські діти мають знати, як ростуть дерева, кущі, трави, що ми потребуємо близького спілкування з природою. Маю фотографію, на якій увесь наш клас сидить у лісі на величезному дубі. Ліс — це місце, де вільно можна бігати, кричати, бешкетувати, на відміну від міської квартири. Я дуже любила такі поїздки, вони здружували клас, ми й досі спілкуємося і підтримуємо один одного.
Коли гуляла з батьками лісом чи полем, вони розповідали мені, як називаються рослини. Тато знав багато пташок, розрізняв їх за назвами та співом.
Пригадую, як у дитинстві ми наліплювали на нігті довгі пелюстки космеї, як плели вінки, як чиясь бабуся вчила мене плести козу-дерезу з різних рослин. Сільські розваги відрізняються від міських.
Це було для мене суцільною екзотикою.
Запам'ятала, як моя бабуся показувала різні «дива», наприклад, опускала в тарілку з водою незабудки, і вони піднімали голівки.
Бабуся дуже любила все, що росте на землі, на городі вирощувала силу-силенну квітів. На мій День народження у бабусі завжди зацвітали величезні півонії — і білі, і рожеві, і вишневі.
⌂ Фото: «Наша природа — найрозкішніша»
Дуже люблю мандрувати, бачила найрізноманітнішу природу, але наша природа — найрозкішніша. То вона завмирає, то розквітає і буяє. У тропіках не так. Скажімо, як мешканцям Таїланду оцінити красу, якщо вони споглядають її постійно, упродовж усього року? А в наших краях кожна весна — це емоційний сплеск, джерело натхнення. Надзвичайно красиво, коли з чорно-білої графічної природи народжується різнобарв'я фарб. Щоразу насолоджуюся, коли створюю картину, беру біле полотно, наношу контур і починаю наповнювати його кольором. Ця улюблена справа дарує святковий настрій. Впевнена, що емоції, котрі народжуються в мені, потім передаються людям, які дивляться мої роботи. З кожної виставки приїжджаю з альбомами відгуків — цікаво читати, як люди відчувають мої полотна. Попри національний колорит моїх робіт, вони все-таки мультиетнічні. У кожній країні їх приймають як свої.
⌂ Фото: «Природа — це відпочинок, релакс, щось гарне, що приємно пахне»
— Тобто втілюєте у власних картинах загальносвітові архетипи...
— Так, коли я почала вивчати орнаменти як науковець, то була вражена, що на різних континентах головні символи однаковісінькі. Скільки разів запитувала колег— науковців, де ж вони зародилися уперше, але відповіді так і не отримала. Українські ґердани та мексиканські прикраси мають схожу колористику й солярні знаки, спільні для всього людства. Можливо, однаковість була ще до вавилонських часів, до змішання мов. Моє пояснення не наукове, але як інакше пояснити спільність колористики та символіки орнаментів у різних куточках світу?
Загалом у цьому світі все напрочуд цікаве, а люди багато сил і часу витрачають на пусте. По-перше, ми всі дуже ліниві. По-друге, нецілеспрямовані. Якщо запитати людину, якою мріє стати за 10-20 років (чого досягне і навчиться, як виглядатиме), вона відповість, що не знає. Ми не маємо життєвих планів, тому схожі на хвилю, що накотилася і відкотилася, що живе від ранку до вечора, від вечора до ранку. Коли ж людина ставить бодай маленьку мету (намалювати картину, вишити сорочку коханому, виростити найкращі квіти та виставити їх у під'їзді) — починає жити по-справжньому.
— Вам доводилося прикрашати таким чином свій під'їзд?
— Торік у моєму домі з'явилося дуже багато кімнатних рослин: сенсев'єрія (тещин язик), монетне дерево, молочай (неправдива пальма). Вони розрослися, розмножилися. Я їх посадила у горщечки, кожен загорнула у яскравий папір, перев'язала кольоровим шпагатом, щоб було красиво, і виставила у під'їзді. Цей зелений куточок дуже тішив мене, був наче продовженням дому. Стоїш у коридорі, чекаючи ліфт, і бачиш не голі стіни чи недопалки в банці, а острівець природи, який оживив простір. Раділа з того, що, коли не була вдома, хтось поливав рослини. Але, на жаль, потім якийсь злодій по черзі вкрав вазони. Тож милували око вони лише зо два тижні. Звісно, є повір'я, що крадене краще росте. Але чи не краще попросити або залишили записочку з проханням взяти вподобану рослину — я залюбки подарувала б. Не розумію тих, які крадуть із місця, де вазони тішать усіх.
— Певно, маєте вдома оранжерею?
— Мої рослини якось самі розмножуються і добре ростуть. Не ставлю за мету заставити всю квартиру вазонами.
Коли я була паралізована, мама розвела багато кімнатних рослин, серед яких — спатіфіллум, заміокулькас. Вони дарували мені радість.
Час від часу мама приносила додому черговий горщечок із квітучими рослинами. Звичайно, не всі досі збереглися, адже мені часто доводиться їздити на гастролі й деяким улюбленцям не вдається вижити навіть із моїми зрошувальними «спецпроектами» з піддончиками — вони не витримують тривалої відсутності господині. Виживають найстійкіші. До речі, маю живу ялинку, яку подарувала подруга. Мені неодноразово дарували ялинки, банзаї. Але вижила лише ця — милує око вже протягом кількох років, а також виконує роль новорічної ялинки. Я не купую ялинку перед Новим роком, завжди обираю на цю роль велику кімнатну рослину і прикрашаю її. Зараз у мене ростуть переважно листкові кімнатні рослини, із квітучих — лише пеларгонія.
⌂ Фото: «Мені неодноразово дарували ялинки»
— Ви не маєте заміського будиночка, а чи мрієте про нього?
— Ні, бо навіть не можу собі уявити життя поза містом. Люблю місто, його шум, ритм. А природа — це відпочинок, релакс, щось гарне, що приємно пахне, але спати хочу вдома. Кілька разів намагалася виїжджати з друзями на природу з ночівлею. Щоразу була головним підтримувачем вогню, бо не можу спати у некомфортних умовах.
— Однак Ви часто буваєте в зоні АТО з концертами та благодійними акціями. Вочевидь, умови перебування там також некомфортні, але їдете туди знову і знову...
— Ми їздимо туди, аби підтримувати на дусі та зцілювати душі. Кажемо нашим військовим, щоб вони берегли себе, бо ми чекаємо їх удома. Наш графік — досить напружений — по три концерти за день. Виступаємо і перед мешканцями зони АТО, передусім перед дітьми, бо війна дуже руйнує дитячу психіку. Коли бачиш, як діти падають на підлогу, чуючи найменший різкий звук, і прикривають голову руками, вже не можеш туди не їхати — виникає певна відповідальність перед цими людьми. І це вже стало справжньою потребою. Я не політик і не здатна глобально вплинути на події та процеси. Але можу говорити з людьми про добро, про те, що зло, у що воно не перевдягалося б, все одно залишається злом. Люди навіть під час війни мають протистояти тому, щоб впустити в себе зло.
⌂ Фото: Анжеліка Рудницька часто бувала в зоні АТО з концертами та благодійними акціями
Повернімося до нашої розмови про природу. Найстрашніше, що я бачила, — обгорілі ліси в зоні АТО. Уперше біль пройняв від зруйнованих людських життів та домівок. А потім почали краяти душу обгорілі кістяки дерев на місцях, де раніше були ліси. Після прицільних обстрілів «Градами» дерева стають схожими на живі трупи. Важко бачити та чорноземи, які, замість того, щоб родити хліб, вбирають у себе залізо, розбиті на квадрати й тримають на собі важку техніку. Це дуже моторошно і протиприродно. Люди люблять полоскотати собі нерви фільмами жахів. Після поїздок у зону АТО не захочеш не тільки жахів, а й «важкого» фільму.
У зоні АТО також вражає те, що, як тільки настає весна, місцеві мешканці, незважаючи ні на що, починають садити та сіяти. Вони не знають, чи зберуть врожай, але все одно це роблять, бо, як і всі люди, живуть в одному циклі із Природою. Узимку людина лінивіша, менше рухається. Як тільки ж вигляне весняне сонечко, поспішає длубатися на грядці й радіє, що дожила ще до однієї весни.
— Ваше ім'я означає «Ангел». Хто його вибрав?
— Мене так хотів назвати тато. Але я сама вибрала собі ім'я. Було кілька варіантів і перед самим моїм народженням я наснилася мамі. Вона бачила малесеньку дівчинку, яка стояла на квітучій галявині, залитій сонцем. Галявина була біля самісінького лісу, і мама запитала дівчинку: «Ти така маленька і сама поблизу лісу, чия ти?» — «Твоя». — «А як тебе звати?». Дівчинка сказала, що не знає. Тоді мама почала перелічувати імена, якими родичі пропонували назвати мене. З усіх дівчинка на галявині вибрала ім'я Анжеліка. Тож, коли я народилася, всі вже знали, як мене звати. Насправді батько дуже хотів, щоб народився хлопчик. Іноді навіть називав мене синочком. Тато мріяв про сина, але народилися тільки дівчатка. Він поводився з нами дуже делікатно. Ми були його принцесами. Коли я почала займатися спортом (дзюдо), тато був проти, бо вважав, що дівчинка має бути дівчинкою.
— Відомо, що Ви — затята вегетаріанка (понад 20 років). Можете поділитися рецептами страв?
— Я заморожую на зиму багато ягід (полуниці, суниці, малину, чорниці, вишні без кісточок) та фруктів. Рано навесні, коли ще ніде нема вітамінів, розморожую порцію і збиваю до консистенції рідкого пюре (нині це модно називати «смузі»). Експериментую — поєдную різні ягоди, фрукти й навіть овочі, зелень. Наприклад, беру стебло селери, морквину, яблуко, половину мандарина, трішки імбиру для свіжого акценту, трохи води, готую з них пюре, додаю жменьку очищеного насіння чи горіхів (соняшникове, гарбузове, кунжут, лляне, волоські горіхи тощо). До овочевого пюре додаю насіння гірчиці, кропу. Ніколи не з'їсте усе це, просто нарізавши на тарілку, але як пюре — залюбки. Така страва може слугувати повноцінним сніданком — дуже смачним та корисним.
Сьогодні готую рис з овочами. Для його приготування використовуємо довгий рис, подрібнену моркву, цибулю, сушені білі гриби з улюбленої Коломиї, свіжоморожений зелений горошок, чорнослив, зубки часнику (неочищені), капусту (смачніше — броколі, але такої не мала, тому подрібнила жменьку звичайної капусти) трішки олії, сіль, перець, мої коронні інгредієнти — насіння коріандру, гірчиці, кропу, зіри. Упродовж 15 хвилин кип'ятимо суміш на невеликому вогні у каструлі із товстим дном. Апетит дедалі більше посилюється, коли пахощі розносяться по всій оселі. Готую цю страву тільки з твердуватого рису, бо розварений не люблю. Просто, смачно, поживно і підходить для посту. Приготовлена страва ідеально поєднується зі склянкою кефіру, однак їжа пісна, тому залишила поза увагою цей кисломолочний напій.
⌂ Фото: Анжеліка Рудницька — затята вегетаріанка
— Розкажіть, будь ласка, про останні новини із Вашого багатогранного творчого життя.
— Перша найбільша подія 2017 року — фестиваль «Етнозима» (з понад 400 учасниками), у рамках якого ми організували майстер-класи, літературні читання, великий ярмарок майстрів, мегавеликий Різдвяний марафон, у якому встановили національний рекорд найтривалішого виконання колядок та щедрівок — 3,5 години.
Плануємо поїздки в зону АТО — фестивалі, концерти, зустрічі з діточками. За час зимового фестивалю, інших благодійних заходів зібрано чимало коштів, які спрямуємо дитячим будинкам Сходу, закупивши солодкі подарунки, іграшки, книжки, побутові речі (холодильники, пральні машини тощо). У планах — відвідати й будинки для людей похилого віку. Така потреба є, бо до дитячих будинків проклало шлях багато волонтерів, а ось до будинків для стареньких у суспільстві ставляться неоднозначно. Багато людей вважає, що ця проблема зумовлена тим, що батьки свого часу неправильно виховували дітей. Але ніхто ніколи не знає, до якого будинку і коли може потрапити. Є безліч зворушливих історій, коли старенькі батьки втрачали дітей і опинялися у будинках для людей похилого віку. Тому допомагати треба всім, кому і чим можеш.
Спеціально для «СонцеСаду» матеріал підготувала Наталія ВИШНЕВСЬКА
