«Гумор — найкоротша стежка до серця людини. Тому що пісня і гумор — найживучіші елементи в генетичному коді нації». Ці слова належать перу Євгена Михайловича Дударя, видатного письменника-сатирика, заслуженого діяча мистецтв України, кавалера ордена Ярослава Мудрого V ступеня, лауреата кількох літературних премій, автора понад 25 книг, твори якого було перекладено багатьма мовами світу. Ще одну книгу можна було б написати про життя і творчість самого Євгена Михайловича, про людей, з якими йому пощастило чи не пощастило зустрітися, про події, які довелося пережити за 81 рік. Але талановитий сатирик на те й талановитий, щоб розказати про себе в кількох дотепних рядках. Тож, цитуємо Євгена Дударя: «Постать літературно-мистецька. І трішки громадсько-політична. Величина — 168 см (босий). Суспільна вага — 60 кг (голий). Народився, як усі. Ріс, як усі. Їв менше, ніж усі. Спав менше, як усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше, ніж усі. Тому й став сатириком. Дівчат любив (і лю блю ) більше, ніж усі. Тому в душі — лірик».
Нещодавно ми завітали в гості до відомого сатирика і втаємниченого лірика — туди, де його душа знаходить прихисток, а тіло — відпочинок і заряд бадьорості. Це — будинок із диво-садом у селі Кожанці Фастівського району, що за 100 км від Києва. Ще одне творіння Євгена Дударя у буквальному розумінні цього слова. Адже все тут змайстровано й виплекало руками, які так само вправно орудують і пером, і лопатою, і теслярським станком, і веслами для човна.
⌂ Фото: Євген Дудар, відомий сатирик
Євген Дудар придбав цю ділянку 25 років тому. А на ній — недобудовану оселю, яку довів до ладу самотужки. Біля будинку — великий сад, що поєднує фантазію природи та свого господаря. Декілька сортів яблунь, груш, «шатра» винограду, з якого Євген Михайлович виготовляє домашнє вино, аби було чим частувати гостей, які залюбки приїздять до нього помилуватися природою і поспілкуватися із цікавим співрозмовником.
Ворота на його подвір’я відчинялися перед багатьма відомими людьми. І кожен із них мав чим захопитися і чому здивуватися. Наприклад, липовій алеї з 10 дерев, яким уже близько ста років. Чи унікальній вербі, яку Євген Михайлович виростив із гілочки «Тарасової верби», котру привіз із Казахстану. Так, саме тієї верби, яку посадив Тарас Шевченко на пустельній землі Манги-шлака і яка вистояла там понад 150 років, наперекір несприятливому кліматові. Тому, мабуть, що в ній оселилася невмируща українська душа.
Зрештою, кожний садівник не пройде повз розмаїття, яке дарує сад Євгена Дударя. Абрикоси, персики, сливи, шовковиці, айва, алича, черешні, а в серці саду — як годиться, рідна калина. Поряд із нею мирно уживаються китайський лимонник, актинідія, самшит, кизил, глід. Не проти дружби ялина, берези й горді дуби — улюблені дерева письменника (шанує їх за стійкість і незламну силу). У кронах дерев гніздяться птахи, які не втомлюються співати пісень, і білки, які, як каже Євген Михайлович, садять горіхи на всій його території. «Ледве встигаю за ними пересаджувати. Бо ж відомо, щоб горіх дав добрий врожай і великі плоди, його треба тричі пересадити з місця на місце, — підсумовує досвідчений садівник. — Я сам висаджую дерева, сам щеплю різні сорти, які мені до вподоби. Для моїх дерев найважливіше — воля. Не обробляю сад ніякими хімікатами, а щоб дерева не хворіли й добре росли, розмовляю з ними. Бо вони відчувають любов, бачать, чи ви за них переживаєте, чи просто хочете «витрясти» урожай. їм подобається, коли піклуєтеся про них як про друзів, коли намагаєтеся зробити все, щоб їм було добре».
⌂ Фото: «Для моїх дерев найважливіше — воля»
Біля хати — квіти. Кущі жасмину, бузку, піони, майори, мальви, флокси, півники, конвалії, а поряд із модною гортензією — улюблені чорнобривці.
Доглядати за квітами допомагає внучка Руслана, яка потім відтворює вирощену з дідусем красу у своїх дитячих малюнках. Такий райський куточок аж ніяк не може не надихати на творчість! До речі, і райські яблука в саду Євгена Дударя також водяться.
— Євгене Михайловичу, звідки представник творчої інтелігенції має таку любов до землі?
— Я ж селянин від природи! А ось агрономом не зміг би бути, бо агроном має «командувати природою», примушувати рослини жити так, як він читав у книжках. А мені їх шкода. Я люблю природу, людей, звик до села, де більше щирості. Якось уживаюся у місті, але все ж мучуся в ньому.
— Якщо не агрономом, то ким мріяли стати в дитинстві?
— Коли почав ходити до школи, багато виступав на сцені, декламував, грав у виставах, добре співав. Усі пророкували, що я буду актором, особливо вчителька яка, ставлячи двійку, казала: «Не буде з тебе, Євгене, нічого путнього». Правда, коли склав іспит із хімії на четвірку, вона передумала, заявивши, що люди з мене справді будуть. І я вже сам себе переконав, що акторство — це «моє». Одразу після закінчення школи разом із трьома товаришами поїхав до столиці вступати до театрального інституту. Домовилися: якщо хтось один «провалиться», повертаємося додому всі. Мої товариші іспити «провалили», і наша дружба перемогла мою мрію. Я склав останній іспит і так декламував Рильського, що після іспиту мене запитали: «Чому ти так кричав?». А я радів, що був на одному рівні з друзями.
А ще в дитинстві мріяв стати генералом, щоб в’їхати на коні перед гуртом хлопців на свою вулицю. Та під час служби в армії перехотів бути генералом. Тому, можливо, що служив на півострові Апшерон, де у 60-градусну спеку доводилося носити автомат, радіостанцію, кілька акумуляторів, диски з патронами, та ще й кирзові чоботи, які волею долі «розтоптали» моє генеральське майбутнє. Я зберігав їх (щоб дожили до дембеля) у радіорубці, де зберігати щось взагалі забороняли. А коли «заначку» знайшов перевіряльник, мої чоботи летіли на вулицю, а я — на «губу». Крім цього покарання, мене ще й не допустили до вступу у КПСС. Але я дуже зрадів такому перебігу подій. Мені більше подобалося писати віршовані фейлетони.
— Ось так Ви й стали письменником?
— Ні, я спочатку вступив на факультет журналістики Львівського університету. Якось, коли був на практиці у журналі «Перець», перебуваючи у центрі столиці, побачив, як люди стояли в черзі за кавунами. А я (завжди в черзі останній), одягнений у вишиванку, з карбованцем у кишені роздумував, на що з розумом його витратити. Раптом підходить п’яниця, глянув на людей у черзі, а тоді, відійшовши, голосно промовив до мене: «Слышишь, песатель, дай 50 копеек». Сперечатися із захмелілим чоловіком, що я не «песатель», і казати, що не дам 50 копійок, бо в кишені тільки карбованець, якось мені не личило, тому я й віддав йому усі гроші, які мав. У відповідь на благородний жест почув «слова вдячності»: «Спасибо, дорогой, хорошо пишешь, я должен сказать, что другим у тебя поучиться надо». Тоді я й подумав: чому б мені не стати письменником? Тим паче, що в черзі стояти вже не було з чим. Тож, я вирішив писати (сміється). Так і став сатириком. Спочатку вигадував ситуації для сюжету, а потім вибирав їх із життя.
⌂ Фото: «Спочатку вигадував ситуації для сюжету, а потім вибирав їх із життя»
— А чи змінило життя Вас за ці роки?
— Нічого не змінилося. Нормальні люди не змінюються. Розумієте, доля — це фатум, з неба дана канва. Тобі її кинули, а ти вишивай свою долю сам. Фатум, канву ніяк не зміниш, але узори твориш сам — як влаштуєш, так і буде. У народі кажуть: «Як постелиш, так і виспишся». Бог дає шанси, напрямки, а ти їх використовуй. Господь додає сили й каже: «Роби, а Я тобі допоможу». Тому не розумію людей, які просять у Бога: «Дай мені те чи те». Коли в молитві звертаюся до Господа, то прошу: «Допоможи мені, дай сили зробити це. Я б ще хотів пожити чимало, дай мені, Боже, років не за рахунок когось іншого, а зі «своїх фондів». Дай мені можливість працювати, обслуговувати себе й робити щось корисне». Тоді людина відчуває задоволення, потребу в житті. Тоді вона може називатися людиною. Завжди пригадую притчу про чоловіка, який потопав і просив Бога врятувати його від загибелі. Поряд пропливав човен, але чоловік його не помічав і далі просив порятунку. Коли ж він побачив Бога, то дорікнув, що Господь не простягнув йому руку допомоги. А Бог відповів, що шанс на порятунок Він дав у вигляді човна, проте чоловік ним не скористався.
— Чи були у Вашому житті критичні моменти, коли потребували шансу на порятунок?
— Так, під час Чорнобильської катастрофи я виступав у Прип’яті, а згодом почалися проблеми зі здоров’ям — з’явилося порушення вестибулярного апарату, постійно виникали кровотечі, щоразу сильніші, які важко було зупинити. Я вживав ліки. Мене вже зараховували до інвалідів, хоча цьому дуже опирався, бо вважав, що, визнавши себе інвалідом, стану ним назавжди. Один із фармацевтів порадив мені не вживати цукру, який сприяє руйнуванню судин. Я самотужки почав тренувати свій вестибулярний апарат (зробив спеціальний пристрій). А у 1989 році переїхав сюди, у Кожанку. Думаю, все це сприяло одужанню. За 2 роки проблеми поступово зникли. Єдине, що залишилося на згадку, — у моїй хаті й досі нема цукру. Я не вживав жодних ліків, вірив, що організм мусить сам адаптуватися, а природа в цьому допоможе, та ще й від поганих думок відволікатиме.
Роблю все сам — доглядаю сад, лагоджу паркан, проводжу ремонт у будинку й навіть умію ліпити вареники! Мені ніколи не буває сумно — на це бракує часу.
— А писати часу не бракує?
— Я завжди працюю з диктофоном. Записую репліки, збираюся з думками... А доки не вдариш молотком по пальцю, не згадаєш, що ти — письменник.
— Ну Ви й оптиміст!
— Оптимізм — це реальний погляд на життя. Песимісти — переважно ті люди, які хочуть отримати від життя все і думають, що їм Бог скине це з неба. А так не виходить. Бо в житті отримуєш те, до чого не дуже прагнеш. Якщо маєш міру в бажаннях, то і Бог, і люди тобі допомагають. Скільки нам треба для життя?
— Вас люди ніколи не розчаровували?
— Ні, навіть ті, кого я не поважаю. А щоб не розчаровуватися, не треба надмірно зачаровуватися. Під час спілкування я відчуваю, якими є люди за вдачею. Коли розумію, що це «не та людина», то не контактую з нею. На роботі це зробити важко, але у приватних стосунках маєш право обирати, з ким спілкуватися, з ким товаришувати.
— З висоти життєвого досвіду можете порадити, як не втомитися від життя?
— Більше працювати! Найстрашніша хвороба — це фізична лінь і душевна байдужість. Інколи доводиться себе пересилювати, хоча не завжди це вдається. Але все ж треба намагатися!
— Що, крім творчості й догляду за садом, додає Вам сил і снаги?
— Люблю риболовлю. Не так заради юшки, як заради того, щоб помилуватися краєвидом, насолодитися вранішнім сонцем. Якось один фонд запропонував мені вирушити у творче турне Америкою — відвідати чимало цікавих місць, та ще й грошей трохи заробити. Я висунув єдину умову — щоб поїздка була не влітку, бо в цю пору карасів ловлю. Представник фонду спочатку думав, що жартую, а тоді здивувався, мовляв, як можна карасів обміняти на американську екзотику! А я йому й кажу: «Може піймаю одного карася, але крім того, що я бачу влітку на рідному озері — туману, сонця та українського неба, мені більше жодної екзотики не треба. А зароблені гроші все одно комусь віддам, бо мені багато не треба.
Пригадую, як під час перебування у Південній Австралії мене запросили відвідати західну частину цієї країни. Але я не поїхав, бо дуже захотів додому. Повернувся в Україну і приїхав сюди, на рідний хутір «Мозамбік».
Євген Михайлович називає свою садибу не інакше, як хутір «Мозамбік». Звідси лунають «послання до вождів» від героїв багатьох його гуморесок. Підбадьорливі й сумні. Смішні до сліз. Часто пророчите, про що писав сатирик десять років тому, стало дуже актуальним сьогодні. Можливо, так і народжується філософія творчості — з аналізу прожитого, з розуміння людських душ, з усвідомлення одвічних істин. Бо звідки тоді у Євгена Дударя народилися такі слова:
«...кожна держава — це сад. Великий суспільний сад. Насамперед про нього мають дбати ті, кому цей сад належить. Наш український сад на прекрасній і Богом даній українській землі під лагідним українським небом належить нам, українцям. Це за Господніми велінням за законами цивілізації. Але ... зі дикунськими законами в кожний сад може залізти будь-який троглодит, будь-яка свиня, інша худобина, напастися, попідривати коріння, поламати гілля, напаскудити...».
Бережімо кожен свій сад, та й не забуваймо про наш спільний сад і цвіт українського народу!
Спеціально для «СонцеСаду» матеріал підготувала Наталія Вишневська
