Історія про те, як квіти здивували своєю жагою до життя через 30 років. Розповідь читачки «СонцеСаду» Зої Яценко з села Плоске, Черкаської обл.
Хочу розповісти про пригоду, що трапилася з моїми гіацинтами, аби подивувались великою животворною силою, закладеною у маленькій цибулинці цієї чудової квітки.
У далекі 70-ті роки я виписала із журналу для квітникарів-любителів шість цибулинок гіацинтів. Посадила їх восени, а навесні усі шість квіток гарно зацвіли. До мене навіть заходили сусіди дивитись на це диво, і пахощі від гіацинтів пливли аж на вулицю. Так вони у мене квітнули три роки, я розділяла цибулинки і квітів ставало більше. А на четвертий рік — сталося цунамі. Якщо хтось думає, що там, де немає океану і моря, не може бути цунамі, то він помиляється.
⌂ Фото: Незвичайна краса гіацинтів
Тоді я за один день пережила два цунамі. Одне — у кінотеатрі, де йшов фільм «Цунамі». Ну і натерпілася я на тому сеансі, дивлячись на те страхіття! Вийшла з кінотеатру ще й подумала: «Добре, що це я бачила лишень у кіно». Прийшла додому, пообідала. Сіла з сином біля бабусі на дивані. І тут, буквально через півгодини бачу у вікно як праворуч від нас повз паркан котиться якийсь вал. Я подумала, що це після перегляду фільму лишилися такі асоціації-марення, аж головою махнула, відганяючи згадку про побачене. Але ж ні, це реально котився вал води! Паркан трохи його затримав, та води ставало все більше, вона піднялася і завалила паркан, заповнила увесь город і ринула до будинку.
Картина була жахлива: у дворі скрізь вода, яка швидко тече і прибуває, повз хату пливуть дрова, миски, невеликі дерева, собака виліз на будку. За стіною кричить сестрина дитина, а в мене вдома старенька бабуся і мала дитина. Чоловік на роботі, телефону немає, ніякого зв'язку. Я в розпачі. Що робити?
Дивлюсь у вікна: чи не розіб'є мені вугол будинку якась із дровиняк, що пропливають поруч, чи не заллється вода у хату. Нічого не спадає на думку, а вода шумить і біжить. Бабуся хвилюється, дитина за стіною плаче, бо, певно, сама вдома. «От тобі і друге цунамі» — сказала я і почала готуватися до евакуації, хоч і не знала, що і як буду робити. Але раптом побачила, що вода підійшла до лутки вхідних дверей і зупинилася. Більше не піднімалася ні на міліметр. Минуло ще хвилин двадцять, і вода стала входити в землю. Був червень місяць, вода входила швидко, але нанесла на город дуже багато землі, піску, мулу і різного сміття.
Ще коли вода йшла, але вже не прибувала, я вийшла з хати і пішла рятувати дитину. Вода була вище поясу і дуже холодна, бо перед дощем був випав великий град. Я віднесла дівчинку до сусідів, відв'язала собаку і повернулася у будинок.
Після цунамі у дворі і на городі нічого не лишилося під товщею нанесеного мулу, там же замулило і мої гіацинти, особливо не пощастило найулюбленішим. Залишилися деякі з іншого боку квітника, від них я розвела сині, рожеві і білі квіти, а гарних червоних і жовтих, на жаль, не стало. На тому місці, де вони були, я посадила різні квіти. Городину довелося пересаджувати, кущі поновлювати. Черешні і вишні такі не вдалось підняти, бо паркан поламав їх.
Було це цунамі ще у 1979 році. І от, у 2009-му ранньої весни, коли ще нічого не проростало, я побачила, що між трояндами виходять з-під землі дві «ракети» — якісь такі товсті пагони, чи щось подібне до них.
Я хоч раніше і бачила як проростають напровесні гіацинти, але ж тут не могла і подумати, що то гіацинти, які замулило 30 років тому. Неможливо описати мого здивування і радості, коли ті «ракети» пробились через таку товщу землі великими, як кукурудзяний качан, стовпчиками. Я кілька разів на день навідувалась до них, придивлялась, обгородила, щоб кури не склювали, і, як мені тоді подумалось, нічого їх не налякало.
До останнього часу не вірилось, що це ті самі гіацинти, що росли там до цунамі, що вони пробули в землі 30 років і нарешті добрались до сонечка. І вони розквітли! Це були мої червоні і жовті гіацинти! Квіти великі і міцні, на товстому стержні. А який від них був аромат! Усі ранні бджілки, комашки, жучки позлазилися і сиділи біля них. Я годинами сиділа біля них, не могла намилуватися і надихатися їхнім ароматом. Яка ж то животворна сила була закладена у тій маленькій цибулинці!
Тепер вони квітнуть поруч. Червоного і жовтого кольору. Кожного року. От тільки розростаються дуже погано. Я і чіпати їх боюся, бо думаю, що та цибулинка, яка мала силу пробитись через таку товщу землі через 30 років і зацвісти, дуже глибоко.
Якщо ви почуєте пахощі гіацинта, то ніколи їх не забудете, ви відчуєте тепло, радість і вдячність цій дивовижно мужній квіточці.
Полюбіть гіацинт, і ви будете навесні раніше всіх щасливі!
