У давні восьмидесяті роки XX століття я працювала на великому заводі, де у дворі були великі квітники троянд. Вони так запали мені в душу, що кожної вільної хвилинки спеціально навідувалася помилуватися красунями і відчути їх аромат. Одного осіннього дня помітила, що серед цього різнобарв'я господарювали працівниці, і були дещо незадоволені цією «колючою» роботою. Я напросилася їм допомогти, а навзамін попросила нарізати собі черенців. Вони з радістю погодилися. Я працювала навіть без рукавиць, і колючки зовсім не завдавали шкоди.
Біля будинку я посадила близько 80 черенців і стала чекати. Напровесні з радістю зауважила, що маже половина прижилися. І вже скоро троянди різних відтінків червоного та рожевого стали окрасою мого подвір'я, наповнюючи повітря солодким п'янким ароматом. Така краса милувала око протягом декількох років.
Одного року, в нашій сім'ї сталося лихо — лікар оголосив мені страшний діагноз і потрібно було їхати у Черкаси в онкодиспансер. Я дуже нервувала, бо мала іще невеличкого хворого сина.
Біля будинку наливались, буяли мої квіти, а особливо троянди, і я не могла до них не прийти. Ходила між трояндами, прощалася зі всією цією красою, бо ж не знала, чи вернуся додому назад, а сльози лились і лились. Уже й час би виходити, а я все ніяк не могла облишити квіти. Якась гілочка своєю колючкою зупинить мене, і тоді я обніму той кущик, погладжу і далі іду. Обійшовши всі кущики, стало ніби легше і я підсвідомо відчула, що все буде добре. Зайшла у хату спокійно попрощалась з чоловіком і синочком.
У диспансері потрібно було бути днів десять до точного встановлення діагнозу. Тоді нічого не робили, не кололи, і можна б чекати вердикту, але ж який спокій у лікарняних стінах, знову почала нервувати. Якось помітила, що біля дверей деяких палат стоять букети квітів. Пішла туди, взяла один і хотіла занести у палату, думала, що нікому просто цього зробити. Але мені сказали, що це післяопераційні палати і заносити квіти не можна, через це вони і стоять за дверима. Тоді я стала ходити у той коридор, милувалась різноманітними букетами. Деякі з них пахли, і я на повні груди вдихала їхній аромат. Іноді заходила у палати знайомитись із жінками і старалась хоч чимось їм допомогти. Я бачила слабенькі ручки, запалені губи, але в очах світилась якась внутрішня надія, сила волі і величезне бажання жити. Спочатку ніби й жаліла їх, але уже через кілька днів відчула, що й сама від них стаю сильнішою, спокійною, із надією на життя. Там також пізнала цінність однієї секунди, години, подиху. Там я зрозуміла, що таке життя і вирішила: якщо вийду звідси, то буду працювати в диспансері, щоб моє життя не було намарне. Зрозуміти це мені допомогли ті букетики на коридорі, до яких я навідувалася кожного дня.
Якось зайшов у палату мій лікар і повідомив: «У вас хороші аналізи, вітаю. Ви можете їхати додому. Зараз напишу і принесу виписку».
Я була вкрай щаслива, але, коли поглянула на чотирьох жінок, які лишалися в палаті, мені стало дуже прикро. Мимоволі потекли сльози, яких не сила було спинити. Пацієнтки, дивлячись на мене, і собі почали плакати. Коли зайшов лікар, то ми всі вже добряче ревіли. Він спитався у них: «Чому ви плачете?» Вони відповіли, що за мене раді. Тоді запитав у мене: «А ви ж чого плачете?» Та я не змогла нічого сказати, але думаю: він зрозумів. Ми уже потоваришували за ці дні, у біді ж люди швидше здружуються.
Щойно увійшовши до свого двору, в першу чергу попрямувала до троянд, А вони ніби аж зраділи моєму приходу. Я знову плакала, але уже від радості, а вони нахиляли до мене свої квіточки, обнімали мене своїми гілочками, тримали мене своїми колючками, і я їх обіймала, цілувала і обливала радісними слізьми.
З того часу у моєму дворі кожного року багато краси і пахощів від квітів. Я ніколи не різала букети у хату, але ніколи не жаліла дітям у школу чи комусь на подарунок.
Я жаліла кожну рослинку, любила, плекала кожний листочок, кожний пагінчик, вони мені іще не раз відповідали своїми ароматами, красою. Я вірю, що все живе на землі об'єднано однією животворною силою, яка дає ріст, силу, красу, любов і ймення їй — природа.
Моєму сину медики пророкували жити до року, пізніше — до 6, а ще пізніше — до 16 не більше. А зараз йому вже 43! І слава Богу, ми живі — здорові, бо любимо Бога, красу і добро.
Ми давно користуємось порадами журналу «СонцеСад», п'ємо трав'яні чаї, маємо у дворі ожину, годжі, жимолость, майже всі фруктові дерева, і тим раді і здорові. Нижче на фото кущик троянди, яка одна залишилася іще з тих 80-х років, я її дуже люблю.
Любов і краса таки врятує нашу планету, я в це вірю. Але потрібно не тільки про це говорити, а і робити її красивішою, добрішою, а не засмічувати її, бо це наш дім, де живуть і житимуть наші діти і онуки. Подаруйте квіточці любов і вона віддя¬чить красою і ароматом. Подаруйте усмішку людям і вони до вас повернуться добром. Подаруйте Богу вдячність за те, що Він дав вам життя і Він завжди буде допомагати вам в усьому.
Зоя Яценко, с. Плоске, Черкаська область
Читайте інші статті:
